kopiika.com.ua

«Драматичні» зустрічі в театрі Саксаганського

Переглядів: 71Коментарі: 0

Важливим у житті театрального колективу є визначення репертуару, напрямку стратегічного розвитку, певні орієнтири. На  цьому прогресивному  шляху як правило стає в нагоді знайомство із живими драматургами, які, крім класичних постановок, можуть запропонувати п’єси з новим баченням історії та сучасності, актуальною проблематикою і «свіжими» темами. 

Дійсно, на тлі переформатувань, які спостерігаються наразі в Київському обласному академічному музично-драматичному театрі імені П. Саксаганського, відбулося кілька зустрічей із драматургами, сценаристами України. Зокрема, театр відвідали драматурги Неда Неждана  та Олег Миколайчук з презентацією новітньої драматургії, а також – провокативний драматург Тетяна Киценко, яка запропонувала диспут про інтелектуальний театр, нові смисли та форми на сцені.
«Зміни неминучі!» – про це говорили драматурги, які продемонстрували «саксаганцям» купу нового літературного матеріалу, нові книжки. 
Серед різноманіття написаних п’єс Неда Неждана виділила проект Центру Курбаса – «Майдан: до і після». Вона розповіла, що «читки» нових п’єс часто завершуються тим, що колектив (як професійний, так і аматорський) починає одразу робити постановку з нової п’єси… 
 Письменник Олег Миколайчук акцентував також на важливості дитячої драматургії, яка має бути надзвичайно талановитою. Зокрема, розповів про збірку-антологію «Драмовичок». 
У рамках презентації нових драм були озвучені кілька новітніх тенденцій сучасної української драматургії, друковані й електронні новинки із серії книг драматургічного відділу Центру Курбаса: антології монодрами «Голос тихої безодні», біографічних п’єс «Таїна буття», жіночої драми «Мотанка».
Також був презентований інтернет-сайт «ДРАМА&СВІТ», кілька авторських збірок, міжнародні проекти української драми в Македонії, Сербії, Польщі, Франції, Туреччині.
Автори підкреслили, що наразі дуже цікавий час для написання й постановки п’єс, адже все дуже швидко змінюється.
«Не люблю театр», – одразу епатажно заявила акторам у глядацькій залі сценаристка Тетяна Киценко… Згодом з’ясувалося, що письменниця мала на увазі усталені форми театру, той самий «театр, що зупинився в розвитку, залишившись традиційним». Заявлена на 1 березня лекція письменниці розпочалася зі схематичного малюнка про театр, його принади та звичні характеристики. 
Але ж театр – це не лише сцена, гардероб, зв’язка «актор – глядач», буфет і нарядне плаття, яке треба «вигуляти на публіці» (хоча й це знадобиться як привід прийти в театр і «культурно відпочити»). 
«Яка сьогодні функція театру? Розваги? Спілкування між глядачами? Культурний осередок? Невже це стало просто – місце для «культурних зустрічей»?.. І глядач у такому театрі рідко розчулений по-справжньому… Так чому ж він має прийти в театр?»
Дійсно, пані Тетяна вважає, що сучасний театр став надто формалізованим. А в самій нашій цивілізаційній культурі стало багато «інтертейменту» (про це Тетяна знає добре, адже багато пише сценаріїв для телебачення!). Тому сьогодні, говорить драматургиня, уже прийшов час для іншого театру: провокативного, інтерактивного, альтернативного, який примусить думати, співпереживати, страждати, одразу реагувати (і не лише емоціями, але й діями!). І задля цього, задля того щоб у театру був активний «відгук» глядача – емоційний та ментальний – сценаристка готова розробляти власний проект: актори, вистави, музика, сценографія – усе має працювати на мету. А цією метою може стати як банальне виконання персонального бажання, так і – нова стратегія держави, або й навіть усієї планети… 
Наприклад, ішлося про виставу, сюжет якої стосується довічно засуджених жінок, які відбувають покарання. 
«Але коли з ними спілкуєшся, то починаєш співчувати й розбиратися, чому так із нею сталося, – міркує зі сцени Тетяна. – Життя – найцікавіший привід створити театр. Реальний біль, хвороби, СНІД, проституція, кримінал, страхи, злочини – усе це цікавить по-справжньому. Тож і справжній театр має конфлікт не на сцені, а – у головах глядачів… Такий театр «хапає» за живе. Він спочатку має змінювати сценариста, потім – режисера, актора, а згодом – і глядача!».
Нестандартність нового підходу до театру робить його немасовим і «некасовим», але такі автори, як пані Тетяна, готові й до цього. Вона вважає, що такий театр найбільш сучасний, важливий, необхідний суспільству, навіть якщо він і не може стати комерційним, а буде – втілений на гроші держави, меценатів, на грантові кошти тощо. 
Головне, про що йдеться сьогодні на теренах українського театру: він має отримати якісне переформатування. І при цьому – не  втратити
свого глядача.