kopiika.com.ua

Алхімія життя Андрія Маклакова

Переглядів: 30Коментарі: 0

Про інші міста не скажу, а от Білій Церкві точно притаманний своєрідний казус: відомих і популярних в усенькій Україні та за її межами земляків тут знають і цінують мало. Навіть таких, хто постійно з’являється в етері загальноукраїнських телеканалів, чиї авторські відеоблоги в інтернеті збирають мільйони переглядів. 
 
Ідеться про білоцерківця Андрія Маклакова, неординарну особистість, реалізовану в стількох іпостасях, що сам перелік вражає: публіцист, письменник, художник, блогер, редактор сайта, науковий оглядач,  дослідник, кінематографіст, філософ. Та от і Андрій підтверджує, що інтерв’ю з ним виходить у Білій Церкві вперше. Тож читачі нашого видання теж першими матимуть змогу познайомитися ближче з непересічним представником білоцерківської творчої еліти.
- Андрію, кажуть, що всі ми родом із дитинства. Яким було Ваше?
- Народився я на Львівщині, у містечку Рава-Руська, у родині військовослужбовця. Дитинство пройшло в Німеччині, у місті Лейпцигу. Місто надзвичайно красиве, і я лише недавно почав розуміти, наскільки його особлива атмосфера та вражаюча архітектура вплинули на мене.  А 1975 р. ми переїхали до Білої Церкви. Навчався в 20-й школі, потім у 8-й. 
Ці роки згадувати не люблю. Радянська школа мені не подобалася. Учитися було нецікаво. Однак у 9 класі перед екзаменом я якось відкрив підручник із  геометрії. Учитався – і зрозумів, що це цікава наука і я її зможу здолати. За 3 дні добре підготувався  й отримав «5». Учителька була вражена. Але потім вона мене не злюбила через те, що займався в репетитора Наума Кобріца. 
То був кращий вчитель у моєму житті! Він не тільки прищепив справжній інтерес і любов до математики, а й навчив здобувати знання самостійно. Через рік, коли мав би вже все забути, вирішив  вступати до КПІ і здав письмовий екзамен на «відмінно». Навчався на мех-маш факультеті. 
- Після закінчення технічного вишу Ви працювали інженером?
- Я й не думав займатися інженерією. Уже почалася «перестройка», усе швидко змінювалося. Я плив за течією, шукав себе. Після закінчення інституту побував на художній виставці
С. Далі в Москві. Досі пам’ятаю: білет коштував 1 долар, а черга до вернісажу була не менше тисячі людей. 
Виставка приголомшила. Далі відкрив мені очі. Я відчув магію мистецтва, творчої свободи... Коли людина заглядає в глибину себе самої й бачить там дивні речі.  
З поверненням додому я почав безперервно малювати. Сказати, що одразу виходило, – не можу. Учителів не мав.  Але я вперто продовжував малювати й нікому не показував. Робив один малюнок на тиждень. Листочки формату А4 збирав у папки кілька років. Спочатку були невдалі спроби, потім кращі, згодом я перейшов до олійних фарб. Цікаво було споглядати реакцію професійних художників на мої нетривіальні сюжети. У їхніх очах читався смуток, адже художні вузи форматують жорстко, свободу уяви стирають. Мої роботи стали продаватися. Хоча до епохи і-нету з цим було важко. Виставляв у Києві на Андріївському узвозі, а ще спрацювало сарафанне радіо. Та це були хиткі, непостійні заробітки, якими сім’ю не прогодуєш. Я розумів, що «розкрутити» своє ім’я можна лише через зарубіжжя, де працює піар-машина з просування талантів. Бо в рідній Білій Церкві нікому було оцінювати мою творчість – немає в нас ні інфраструктури, ні критиків, ні художніх журналів, ні галерей. Добре, хоч виставкова зала при бібліотеці працює, де художники можуть виставлятися безоплатно. 
І от 1995 р. я отримав запрошення на роботу в Мюнхенську галерею. Та банально не зміг виїхати до Німеччини. З місяця в місяць ходив в ОВІР, де мені казали,  що «нема бланків закордонних паспортів». Поки не вийшли всі строки. Так чиновники поламали мені художнє життя. Це була середина 90-х, період справжньої гуманітарної катастрофи, і важко було мільйонам людей…  
- І в яку сферу подався талановитий недооцінений художник?
- Пам’ятаю той вечір 1997 р., коли лежав на дивані, споглядаючи похмурий жовтень із дощем за вікном, і думав, які маю ще таланти, коли з художнім тут нічого не можна досягти. Згадав, що був секретарем неформального «Клубу любителів пива» в КПІ й друзям подобались протоколи наших засідань, які я писав. 
Швидко написав і випустив самвидавом маленьку книжечку про місцевих художників, таку собі гумористичну збірку. Вона сподобалася читачам. Згодом знайшлися друзі, які привели мене в газету «Гайд-парк». Коли там за мого авторства вийшла стаття «Секс-кекс» про ринок секс-послуг у Білій Церкві, мене запам’ятали. Потім запросили в журнал «Біла Церква: учора, сьогодні, завтра», далі – у газету «Юр’ївська земля». Це були чудові часи! Мені подобалася журналістика. До всього, почав отримувати стабільну зарплату після довгого періоду непостійних заробітків. 
Згодом настав час рухатися далі. У 1999 р. я виграв конкурс на кращу статтю серед читачів газети «День» і мене запросили в редакцію, запропонували роботу й призначили  у відділ політики, кореспондентом до Верховної Ради. Звичайно, у парламенті працювати було  значно цікавіше, ніж у провінційній газеті… Мої матеріали помітили, й у вересні 2001 р. редактор газети «Власть и политика» запропонував працювати в їхньому відділі політики. До речі, моя перша стаття була про теракт 11 вересня в США... Потім працював кореспондентом та перекладачем, а з 2014 р. перейшов на роботу до Інституту стратегічних досліджень «Нова Україна».
- Тобто Ваше життя тепер повністю присвячене журналістській діяльності?
- Я встигаю займатися й іншими речами, які мені видаються цікавими. У 2004-2007 рр. брав участь у роботі Білоцерківського філософського товариства, був його головою. Мені було цікаво головувати у БФТ. На зібраннях я читав власні філософські дослідження, такі як «Вампір як образ і мрія», «Постлюдяність та трансгуманізм», «Тіло як проблема» та інші. Московське товариство трансгуманістів навіть запросило мене на свою конференцію, але ідеологія цього руху мені не сподобалася... 
Вже невдовзі я розпочав новий проект: спільно з українським філософом Олексієм Шевченком ми 3 роки працювали над книгою «Непристойні насолоди. Досвід радикальної думки», опираючись на роботи таких мислителів, як С. Жижек, 
Ж. Бодріяр і Слотердайк. Олексій Костянтинович був надзвичайно талановитою людиною, його мозок працював з потужністю болідів на Формулі-1… Це був чудовий досвід! На жаль, кілька років після того його не стало. 
Після виходу книги у 2015 р. я зняв документальний фільм «Жижек-монстр», присвячений відомому поп-філософу та міжнародній знаменитості Славі Жижеку. На жаль, в Україні практично немає інфраструктури для подальшого просування таких проектів… Нещодавно, після пропозиції з харківського видавництва «Фабула», я знову повернувся до соціальної філософії й майже рік присвятив написанню книги під назвою «Влада та насолода». Нині вона готується до друку. 
- Від соціальної філософії ви перейшли до проблем сучасної науки. Чому?
- Працюю редактором сайта й науковим оглядачем в Інституті стратегічних досліджень «Нова Україна». Останні 5 років пишу тільки про науку, освіту й новітні технології. Як не дивно, наука в нас як сирота, мало кому цікава.  Хоча в українській науці працюють 50 тис. людей, сотні наукових організацій та підприємств. Іззовні наука – це розум, блиск, пошуки істини, але насправді – це тихий вир, у якому є все: і чорти, і генії, і страшні істини, і великі надії, і, до речі, шалені гроші! Науковий світ такий же таємничий, небезпечний та підступний, як світ організованої злочинності. Там така ж атмосфера підозрілості, така ж безжальність до відступників. 
Із часом я дізнався багато речей, про які не говорять, приховують. Приміром, міжнародний проект ІТЕР – генератор гарячого термояда, що має фінансування в мільярд доларів на рік. Це три мільйони доларів на день. Проблема в тому, що навіть якщо той генератор вдасться запустити, він стане джерелом радіації. Крім того, він ніколи не поверне вкладені в його будівництво кошти. Усі це знають, але продовжують… 
Найгірше те, що справжні «проривні», революційні технології десятиліттями приховують, чавлять, буквально винищують – і, перш за все, технології дешевої, альтернативної енергії. Легендою стали генератори Н.Тесли, Шаубергера та багатьох інших. До речі, навіть у Білій Церкві були чудові винахідники, але свої розробки вони так і не змогли запустити в масове виробництво. Це - ще не відома нам і трагічна сторінка історії міста. 
- На Вашому відеоблозі на УouTube майже два мільйони переглядів. Яка тематика найбільше цікавить Ваших підписників?
- Найбільше – результати мого розслідування щодо технології виробництва золота шляхом трансмутації. Тривалий час я спілкувався зі справжнім «сучасним алхіміком» Віктором Курашовим, який розробив дуже цікаву біотехнологію трансмутації ізотопів урану та представив її у Швейцарії в 2016 р. Знайомий також і з нашим професором В. Висоцьким, якого добре знають у колах дослідників холодного термояду. А холодний термояд і трансмутація – це доволі близькі речі й технології дуже близького майбутнього. 
Узимку я прочитав для своїх прихильників дві лекції, у яких розповів, зокрема, що існують біотехнології трансмутації золота та інших дорогоцінних металів, але їх розробкою поки що ніхто не займається. 
- Як відомо, усіх блогерів «тролять». За що вас тролять найбільше?
- За відеохіт про генератор німецької фірми ROSCH. Я довів те, що ця дивна штука працює завдяки вихровій насадці. Цей мій відеоролик про пневмогідравлічний генератор  викликав сотні різнобічних думок і суджень моїх підписників. Але я отримав за нього й письмову подяку від фірми «Енергоаерокомплекс», керівництво якої поїхало в Німеччину й на місці переконалося в тому, що ця технологія працює. До речі, я впевнений, що міг би побудувати аналогічний генератор, звичайно, якщо в нас знайдуться інвестори.
- Що привело вас на телебачення?
- Скоріше, телебачення прийшло до мене… На каналі «2+2» є передача «Загублений світ». Розрахована вона на аудиторію, що цікавиться паранормальними явищами, НЛО – усім тим, чим наука не хоче займатися. Мене, як наукового оглядача, запрошують у якості експерта, оскільки в мене є певний привілей: я можу дозволити собі критикувати науковий світ. Адже жоден учений із системи НАНУ не може виступити проти наукової догми. А я можу сказати публічно, що «НЛО реально існують». 
Даруйте, але після того як адміністрація президента Трампа розсекретила відеозаписи з радарів американських винищувачів із записами польотів НЛО – то це вже не «міражі» чи «світлячки». 
- Чи будуєте якісь нові плани на майбутнє?
- Планую відкрити дослідницьку лабораторію в Білій Церкві. Завдячуючи моєму блогу, де я писав про альтернативну енергетику й антигравітацію, вдалося залучити швейцарське фінансування. Уже закупили обладнання. Мрію зробити простий генератор, щоби кожний умілець міг повторити. 
Якось я брав участь у роботі аналітичної групи, що вивчала стан справ в енергетиці: там всюди грабіж, обман, маніпуляції, «розпил» грошей. З огляду на вакханалію з енергетичними тарифами, вважаю, що працюю на майбутнє. 
- Що побажаєте нашим читачам?
- Не бійтеся змін, якщо хочете чогось досягти в житті! Дивіться на перспективу. Проявляйте гнучкість. Шукайте та експериментуйте. Головне – не бійтеся програти, інакше втратите всю радість та сенс життя. А життя, як казав Заратустра, це – жінка. І вона любить тільки воїна! 
—Спілкувалася Олена Литвинова